1923, Швеція, Svensk Filmindustri, 63 хв.
Режисер: Дмитро Буховецький
Сценарист: Альфред Фекет
Оператор: Юліус Яензон
У ролях: Ауд Еґеде-Ніссен, Вальтер Янсен, Альфонс Фріланд, Вальдемар Поттьє
Музика: Андрій Показ, Арсен Одабашян (гіперлінк на їх профайл в розділі Музиканти)
Розмірене щасливе життя молодого подружжя на заміській віллі «Бланш» порушує прикрий випадок. Одного сонячного дня Белла Бланш виїжджає в екіпажі на прогулянку, але кінь, наляканий автомобілем, пускається в галоп. Майже непритомну жінку рятує незнайомець з авто, Реймонд Дюваль. Вдячне подружжя запрошує рятівника погостювати на віллі, не здогадуючись, що їхнє життя зміниться назавжди.
«Карусель» крок за кроком занурює глядача у світ північноєвропейської чуттєвості та розкішних класицистичних декорацій, з якими контрастує атмосфера тогочасного міста: колотнеча на біржі та динамічні циркові номери. Театралізована умовність фільму задається уже в першому епізоді – персонажі-статуї обертаються на каруселі, яка і є ключовою метафорою фільму. Декого з цих персонажів ми ще побачимо у снах і нав'язливих мареннях головних героїв, знятих у химерній манері німецького експресіонізму.
«Карусель» для Дмитра Буховецького, вихідця з України й на той час уже доволі успішного режисера в Німеччині, – єдина «шведська» кінострічка. Перед тим режисер прославився в Європі своїми добротними мелодрамами, костюмованими історичними фільмами та екранізаціями російської класики. Знята після скандального «Пєтра Велікого» (1922), що викликав обурення передусім у емігрантів з Російської імперії через надмірно вільне поводження з історичним матеріалом, «Карусель» від початку задумувалась як космополітична, позбавлена національних ознак стрічка з інтернаціональним складом акторів. Але і це не врятувало її від шведської критики, мовляв, фільм «у гонитві за комерційним успіхом псує національний характер і не передає особливості шведської “душі”».
«Карусель» із успіхом проходить у прокаті та конкурує з голлівудськими стрічками на екранах Європи і навіть Японії. У 1923 році Німеччина і Швеція залишаються єдиними західноєвропейськими країнами, чиї кіностудії ще намагаються на рівних протистояти Голлівуду, який захоплює кінопрокат і переманює до себе талановиті кадри. Емігрує до США і Дмитро Буховецький, разом із зіркою своїх фільмів Полою Неґрі і колегою-режисером Ернстом Любічем. Залишає Німеччину також художник стрічки – згодом легендарний голлівудський декоратор Ганс Дрейер – його роботи номінуватимуть на «Оскар» 23 рази. Головна акторка стрічки – норвезька актриса Ауд Еґеде-Ніссен, зірка фільмів Ернста Любіча, Фріца Ланґа і Фрідріха Мурнау, залишається в Європі і будує успішну кар'єру до приходу в кіно звуку.
Джерело: Шведський кіноінститут (Стокгольм)
1929, Австрія, Німеччина, 70 хв.
Режисер: Роберт Ланд
Сценарист: Фелікс Салтен, Макс Юнг, Роберт Ланд
Оператор: Отто Кантурек, Брюно Тімм
В ролях: Кете фон Надь, Малі Дельшафт, Міззі Зверенз, Гаррі Гардт, Карл Форест
Музика: КМЕТ
Один із шедеврів австрійського кіно, нещодавно віднайдений у французькому архіві та відреставрований Австрійським кіноархівом.
Через скрутне становище родини, юна Вероніка змушена залишити рідне тірольське селище та переїхати до тітки у Відень, батьківщину фройдівського психоаналізу. Проте велике місто сповнене своїх химерних таємниць і досить скоро дівчині відкриваються його темні сторони. Тим більше, що нова покровителька мешкає у борделі, а нові знайомства досить скоро починають загрожувати й самій Вероніці.
Сповнена неприхованої сексуальності та еротизму, «Маленька Вероніка» навіть сьогодні дивує своєю візуальною концепцією та сміливістю. Починаючись як класична історія незіпсутої дівчини, що відкриває для себе світ великого міста, ця стрічка досить вміло балансує між документальним зображенням тогочасного Відня та психологічною драмою, між цнотливістю та розпустою, між візуальним бароко та мінімалізмом.
Фільм є екранізацією однойменного роману Фелікса Салтена, працюючи над яким, режисер Роберт Ланд зафільмував одразу дві кінцівки – щасливу та нещасливу, збереглася з яких лише одна. Проте найголовнішим доробком Ланда у стрічці стала майстерність, з якою він покинув замкнуті студійні павільйони та відзняв більшу частину на натурі – в сільській місцевості й на численних віденських вуличках. Разом із оператором Отто Кантуреком вони створили магічне зображення, мета якого – зробити навколишній світ більш красивим та яскравим, ніж він є насправді.
Сам Роберт Ланд вважається одним із найбільш недооцінених та маловідомих німецькомовних режисерів міжвоєнного періоду. Ланд зняв понад два десятки фільмів, більша частина яких довгий час вважалася втраченою. Буквально одержимий кіно, Ланд не здобув визнання за життя і помер вигнанцем у 1938 році в Парижі, ставши жертвою нацистського режиму.
Головну роль в «Маленькій Вероніці» зіграла акторка Кете фон Надь, біографія якої сама по собі нагадує сюжет для захопливої стрічки. Майбутня акторка народилася в багатій родині банкіра, який бачив у ній продовження сімейної справи. Після невдалої спроби вийти заміж у 16 років, батьки помістили Кете у монастир, після чого вона закінчила школу-інтернат у Відні. Переїхавши у Будапешт, фон Надь опублікувала низку статей у місцевих журналах та вступила до акторської школи. Проте за деякий час була змушена повернутися до батьків і працювати в банку, де таємно від усіх почала писати романи. Кінець-кінцем, її кінокар’єра розпочалася в 1927 році у Берліні. Акторка успішно знімалася у Німеччині та Франції та стала одним із секс-символів міжвоєнного європейського кіно.
Джерело: Австрійський кіноархів)
1931, Одеська кінофабрика Українфільму, 56 хв.
Режисер та автор сценарію: Іван Кавалерідзе
Оператор: Микола Топчій
Художник: Володимир Каплуновський
В ролях: Степан Шкурат, Тетяна Вечора, Семен Свашенко, Євген Пономаренко, Іван Твердохліб, Віра Шершньова
Музика: Алла Загайкевич, Аркадій Ґотесман
Експериментальний художньо-ігровий агітпропфільм про «пригоди» селянина на одному із ключових будівництв першої п'ятирічки – спорудженні Дніпрогесу. «Штурмові ночі» – перший фільм на сучасному матеріалі, створений Іваном Кавалерідзе, на той час вже знаним скульптором двох конструктивістських пам'ятників Артему у Бахмуті та Святогірську, уславленим майстром історичного кіно, режисером легендарних «Зливи» (1929) і «Перекопу» (1930).
Розпочате 1927 року будівництво Дніпрогесу стало справжньою кінематографічною подією. Уже наступного року Дзиґа Вертов фільмує «Одинадцятий», а у «Вітрі з порогів» (1930) Арнольд Кордюм вибудовує на тлі Дніпрогесу улюблений конфлікт ВУФКівського кіно: антагонізм старого і нового, реакційних традицій та революційного поступу. Кавалерідзе долучається до загального тренду зі «Штурмовими ночами», фільмом, який, попри зірковий акторський склад (Степан Шкурат, Семен Свашенко, Іван Твердохліб) та кон’юнктурну тематику, було заборонено і, вірогідно, так і не випущено на екрани.
«Штурмові ночі» – друга монтажна і остання німа стрічка Івана Кавалерідзе, знята під беззаперечним впливом колег по ВУФКУ, кіноків Дзиґи Вертова та Михаїла Кауфмана. У спробі зобразити новий індустріальний пафос, механізацію праці та естетику машини, Кавалерідзе використовує весь арсенал доступних на той час художніх засобів радянського монтажного кіно.
«Штурмові ночі» – унікальний фільм, яскравий приклад прямого впливу кіноків на український кіноавангард. Цього факту були свідомі й українські чиновники з Одеської кінофабрики: «Відзначити, що картина, яка по матеріалу, тематичному настановленню, по актуальности є цінним твором для радянської кінематографії. Відмітити надзвичайно майстерне оволодіння матеріалом, типажем, як з боку режисера Кавалерідзе, так і з боку оператора т. Топчего». Однак у Москві, яка вже кілька років бореться з кіноками та експериментами в кіно, «Штурмові ночі» безжально розкритикували за формалістичні помилки та зображення класової боротьби «у відсторонено-космічному плані...»
Утім, цей заборонений і на довгі роки забутий фільм, з точки зори драматургії та візуальної риторики є безперечним передвісником «Івана», що його Олександр Довженко зніме наступного, 1932 року.
Джерело: Довженко-Центр
За підтримки Посольства Литовської Республіки в Україні
1924, Австрія, Walterskirchen und Bittner, 81 хв.
Режисер: Ганс Карл Бреслауер
Сценаристи: Ганс Карл Бреслауер, Іда Єнбах
Оператор: Гуґо Ейво
В ролях: Йоганнес Рієманн, Ойґен Нойфельд, Ганс Мозер, Анні Мілеті
Музика: Ґерхард Ґрубер, Петер Росманіт, Адула Ібн Кадр
Безтурботна юна мешканка міста Утопія Лотте закохується в художника Лео. Та на заваді їх щастю стають політичні обставини: до влади в країні приходить консервативна Християнсько-соціальна партія на чолі із затятим антисемітом Швердтфеґером. Останній вирішує складні соціальні проблеми простим радикальним рішенням – виселенням євреїв за межі міста. Лео – єврей, а батько Лотте – член Національної Асамблеї, котрий підтримав ініціативу Швердтфеґера. Лео вимушений покинути місто і країну. З еміграцією євреїв з Утопії зникають художні та театральні події, крамнички та кав’ярні перетворюються на одноманітні пивні, росте безробіття, економіка зазнає краху. Лео заново приїздить до Утопії під виглядом французького живописця та починає готувати підґрунтя для повернення євреїв…
Побутово-фантастична стрічка «Місто без євреїв» знімалася на хвилі успіху однойменного роману, що побачив світ в 1922 році у Відні та одразу перетворився на одну з найбільш важливих австрійських книг міжвоєнного періоду. Автор цього твору, австрійський єврейський письменник Гуґо Беттауер в сатиричній манері висміював етнічні стереотипи та антисемітизм. Режисер екранізації Ганс Карл Бреслауер дещо пом’якшив інтонацію Беттауера (наприклад, книжковий Відень у фільмі перетворено на Утопію, також змінено кінцівку), проте однаково виразив строкату і нервову політичну ситуацію австрійських 1920-х.
Їдка критика антисемітизму та загальний резонанс «Міста без євреїв» дратували австрійських нацистів та штовхали їх на злочини. Екстремісти намагалися зірвати покази фільму, а письменника Беттауера за кілька місяців після прем’єри застрелили в робочому кабінеті. Режисер стрічки Бреслауер хоча і поквапився відхреститися від фільму, не зміг продовжити свою роботу в кіно. Згодом він вступив до лав націонал-соціалістичної партії. На боці реальних нацистів опинився і Йоганнес Рієманн, котрий зіграв єврея Лео – у той час, коли деякі актори, які грали у фільмі антисемітів, опинилися в гетто та концтаборах.
«Місто без євреїв» часто вважають історично чутливим та пророчим твором, хоча в момент виходу фільму на екрани влітку 1924 року Адольф Гітлер сидів у мюнхенській в’язниці.
Фільм є прикладом архівного дива. З 1933 року фільм не виходив на екрани та довго вважався втраченим, в 1991 році його виявили в скороченому вигляді на VHS в Нідерландському музеї кіно, і лише в 2015 році на барахолці в Парижі була випадково знайдена повна версія фільму на плівці. Відновлення фільму стало справою честі для Австрійського кіноархіву, яким була проведена безпрецедентна краудфандингова кампанія зі збору коштів на порятунок фільму. Зусиллями понад 700 донорів стрічку було реставровано та в 2018 році повернуто на екрани.
Джерело: Австрійський кіноархів
Режисер: Аксель Лундін
Сценарист: Микола Бажан
Оператор: Ян Краєвський
Художник:Соломон Зарицький
В ролях: Коля Копелян, Д. Любченко, Є.Любченко, Шура Кульчак, Пєтя Куришкін, Андрій Пашкевич, Іван Сагатовський, К. Крот(к)евич, Марк Орлов.
Музика: Вольга Падгайская, Five-Storey Ensemble
Діти з робітничих кварталів безтурботно бавляться на засніжених вулицях Києва – скочуються з засніжених гірок, випробовують сили на краю глибоких урвищ і навіть підкорюють скреслу кригу Дніпра. Лише крізь шпаринку у паркані можуть вони зазирнути і побачити, як розважаються багатії. Хлопець Федько, якого через бешкетний і норовливий характер називають «халамидником», придумує щораз більш ризиковані розваги, через що часто отримує «на горіхи» від дорослих та щиру відданість і повагу друзів.
Один із небагатьох збережених дитячих фільмів ВУФКУ працює з традиційним для 1920-х років класовим антагонізмом, до межі загострюючи проблему соціальної нерівності, яка, хоч і меншою мірою, присутня в літературному першоджерелі фільму – оповіданнях відомого письменника та політичного діяча Володимира Винниченка «Федько Халамидник» і «Бабусин подарунок».
Інспірований Винниченком Микола Бажан – зірка українського панфутуризму та головний редактор журналу «Кіно» – пише сценарій до фільму. А от фільмувати стрічку доручають одному з піонерів Одеської кінофабрики та автору першого радянського дитячого фільму «Марійка» (1926), уродженцю Стокгольма Акселю Лундіну. Із чотирьох, випущених на той час українських дитячих фільмів, Лундін зняв половину, а його «Ванька та Месник» взагалі став першим фільмом новозбудованої на Шулявці Київської кінофабрики.
Третій дитячий фільм Лундіна спричинив неабиякий розголос та, на думку багатьох глядачів і критиків, став еталоном у своєму жанрі. І хоча зйомки розпочалися в Одесі та проходили за участі справжніх безпритульних сиріт, знімальну групу Лундіна «попросили» дозняти стрічку у Києві. У журналі «Кіно» «Пригоди полтинника» подають як «рідкісний приклад ощадливості», оскільки майже 80% матеріалу знімали на натурі і лише п’яту його частину – в павільйоні. Завдяки цьому на екрані можна побачити кадри весняного Києва 1928 року, які своєю ліричністю й уважністю до природних явищ не поступаються шедевру «кінока» Михаїла Кауфмана «Навесні», знятому практично у той самий час. А юні актори-аматори грають на рівні з професіоналами та майстерно відтворюють драматичну напругу фільму, яка наприкінці стрічки засобами пришвидшеного монтажу та багаторазових експозицій набуває виразних експресіоністичних рис.
«Пригоди полтинника» вийшли на київські екрани в лютому 1929 року. Фільм хвалили буквально всі, від педологів Всеукраїнської академії наук до інспекторів київських дитячих садків, робітниць заводу «Ленінська кузня» та взуттєвої фабрики, констатуючи: «з наших радянських фільмів, які можна показувати дітям, є лише один – «Полтинник», за зразком якого треба подавати всі фільми».
Джерело: Довженко-Центр
Проект створено в рамках колаборації з Envision Sound – освітньою програмою для кінокомпозиторів, започаткованою Довженко-Центром та Британською Радою в Україні.
1928, Ленінградська фабрика “Совкіно”, 48 хв.
Режисер: Євгєній Черв'яков
Сценарист: Євгєній Черв'яков, Ніколай Дірін, Юрій Громов
Оператор: Святослав Бєляєв
Художник: Сємьон Мейнкін
В ролях: Анна Стен, Гєнадій Мічурін, Петро Березов
Музика: Олеся Здоровецька, Марк Токар, Нік Рот, Алекс Боні
«Мій син» – сенсаційна архівна знахідка, єдиний зі збережених німих фільмів 1920-х років одного з основоположників ліричного радянського кінематографу Євгєнія Черв'якова. Віднайдена 2008 року в аргентинській сінематеці в Буенос-Айресі, ця стрічка вважається найбільшою знахідкою в історії російського радянського кіно, відколи глядач побачив другу частину «Івана Грозного» Сєргєя Ейзєнштейна.
Традиційна, на перший погляд, побутова мелодрама присвячена справам доволі банальним. Дружина (Анна Стен) народжує чоловікові-пожежнику (Гєннадій Мічурін) дитину від іншого. Чоловік шокований, дружина з немовлям на руках йде з дому. От власне і все, з точки зору подієвості подальша драма розгортається буквально на обличчях і в очах головних героїв.
Через брак естетичних категорій, фільм охрестили шедевром «кіноімпресіонізму», втім заборонили Мічуріну та Стен не лише жестикулювати, а й вдаватися до арсеналу мімічних прийомів. Черв'яков створив фізіогномічну кінопоему про пристрасті нових радянських людей, що зіткнулися зі старими життєвими клопотами. «Показати засобами кіно гнів, любов, відчай, ревнощі… показати це поза історичними та побутовими аксесуарами… досягнувши максимальної «продуктивності» людського обличчя», – так сформулював режисер свої основні задачі.
І з ними блискуче впорався, адже фільм викликав безпрецедентний резонанс у радянському кіно пізніх 1920-х. Після фільму виконавиця головної ролі киянка Анна Фесак, яка незабаром підкорить Німеччину та Голівуд як Анна Стен, назве Черв'якова «одним із найбільш талановитих режисерів у всьому світі». Її колега по акторському цеху, світова зірка Аста Нільсен визнає «Мого сина» однією з найкращих стрічок року; а вибирати було з чого. Сєргєй Васільєв, майбутній режисер культового радянського фільму «Чапаєв», увіллється до хору симпатиків фільму, назвавши картину Черв'якова «однією з небагатьох, що рухають кінематографію уперед». Та найбільш цінна оцінка майстерності Черв'якова була дана Олександром Довженком, який рідко хвалив своїх колег, а чийсь вплив на свою творчість взагалі визнав лише одного разу: «ця людина може зробити багато хорошого. Він перший створив у нас ліричний жанр, і я чималому у нього навчився».
Джерело: Музей кіно, Буенос-Айрес